Але світське і напіваристократичне життя Жаклін змінила війна. Вона приєдналась до Руху Спротиву і зробила свій невеликий внесок у звільнення рідної Батьківщини.

Після обрання свекра Президентом Четвертої республіки у Франції вона змогла практично застосувати свої знання з мистецтва, взявши участь в оздобленні деяких кімнат Єлисейського палацу. Але їй хотілось чогось іншого.

Спостереження за героями-льотчиками Другої світової та спогади дитинства надихнули її на те, аби почати займатись авіацією. Річ у тім, що свій перший політ Жаклін здійснила ще у 16-річному віці.

Вона почала навчання вже 1946 року і через два роки отримала ліцензію та навчилась повітряним трюкам. Більш того, їй дозволити стати льотчиком-випробувачем. У ті складні часи чоловіків дуже бракувало і це полегшило її шлях.

Але буквально наступного року після отримання нею офіційного права водити літаки сталась біда. Невеликий гідролітак SCAN 30 (ліцензійна копія Grumman G-44 Widgeon), прототип, який вона випробувала у якості другого пілота, зазнав серйозної аварії. Пілот дуже низько вів гідроплан над водою, він зачепився реданом за поверхню і перекинувся. Жаклін опинилась на лікарняному ліжку, постраждавши сильніше за решту людей на борту.

Наслідки аварії для її здоров’я були важкими. У неї були переламані кістки обличчя, через що їй довелось цілих три роки їздити у США та лягати під ніж хірурга. Аби відновити свою красу і здоров'я, Жаклін була змушена витримати аж 33 пластичні операції.

Але ані аварія, ані тортури хірургічних операцій не зламали її. Вона ще більше загартувалась як пілот. Лежачи на реабілітації після чергового втручання, вона читала книги з алгебри та тригонометрії, фізики та аеродинаміки. Їй дуже хотілось стати військовим пілотом. А у авіації бажання – це 95% успіху.

І буквально через рік після аварії на гідролітаку вона отримує планерну та вертолітну ліцензію, ліцензію військового пілота, а також стає військовим льотчиком-випробувачем. Таких жінок у світі тоді, та й навіть зараз, були одиниці. У Франції вона була такою другою.

Це дало їй можливість випробовувати найновітнішу техніку та витискати із неї усе, на що та була здатна. А у часи, коли тільки-но почала з’являтись реактивна техніка, це був прямий шлях до рекордів, і особливо жіночих.

І перший рекорд не змусив на себе довго чекати. 12 травня 1951 року, Жаклін Оріоль на британському реактивному літаку De Havilland DH-100 Vampire перетинає позначку у 818 км/год і стає найшвидшою жінкою у світі.

Це неабияк зачепило всесвітньо відому американську пілотессу, тезку мадам Оріоль, легендарну Жаклін Кокрен (Jaqueline Cochran), про яку ми розповідали. Змагання між цими двома яскравими жінками було основним авіаційним батлом у жіночій авіації 1950-1960-х. При цьому це не була битва з собою, дві жінки свідомо прагнули перевершити одна одну.

До речі, цікавий феномен. І дві перших у світі авіаконструкторки по обидва боки океану, і найгучніші авіарекордсменки знову ж таки по обидва боки Атлантики мали одне і те ж ім’я. У першому випадку Ліліен, а у другому – Жаклін.

Так от, своїм польотом Жаклін Оріоль перевершила досягнення американської конкурентки. Але це було нескладно, адже Жаклін Кокрен встановила свій рекорд ще на поршневому Р-51 Mustang і був він аж на 100 км/год меншим.

Буквально через рік, на тому ж Vampire, але вже французької збірки з більш потужним двигуном, який називався Mistral, вона перевершила свій же рекорд на 100 км замкненому маршруті – 856 км/год.

Американка готувалась із гідною відповіддю і 18 травня 1953 року на спеціально підготовленому Canadair Sabre 3 вона встановила новий рекорд у жіночих польотах – 1 050 км/ год. А через два тижні перевищила його на 38 км / год. Але найстрашнішу річ, яку зробила Жаклін Кокрен у цьому польоті, стало перевищення швидкості звуку на одній з ділянок.

Француженка не могла залишити цей удар без відповіді. Вже 15 серпня 1953 року на літаку Dassault Mystère II вона перетнула швидкість звука, ставши першою європейкою, яка побувала за межею звукового бар’єра.

А 31 травня 1955 року на доволі потужному Dassault Mystère IVN вона досягла офіційного рекорду швидкості для жінок у 1 151 км/ год на прямому відрізку.

У цьому ж році вона стала сертифікованим льотчиком-випробувачем. 

Далі, епічна битва двох Жаклін перемістилась по той бік звукового бар'єра.

Американка літала на своєму улюбленому тренувальному Northrop T-38A Talon, а французька героїня, як і належить справжній патріотці, на Dassault Mirage IIIC.  

22 червня 1962 року Оріоль знову стає найшвидшою жінкою на планеті, перетнувши межу у 1 850 км / год, знову «взувши» американську конкурентку.

Та не забарилась із відповіддю і впритул наблизилась до 2 000 км/ год.

Останню спробу назавжди залишити своє ім’я у історії як найшвидшої жінки світу 46-річна Жаклін Оріоль спробувала у червні 1963 року, буквально через місяць після конкурентки, пролетівши на полегшеному Mirage IIIR зі швидкістю 2 038 км/год. 

Після цього компанія Dassault попросила її встановити рекорд швидкості на своєму новому бізнес-джеті Dassault Mystère 20.

Що вона і зробила, зокрема у 1966 році з рекордною швидкістю пролетівши з Франції до Кот-д’Івуара, за що була удостоєна пишного прийому від імені президента країни.

Але, на превеликий жаль, цей рекорд протримався недовго. Американська пілотесса спочатку досягла позначки у 2 097 км/ год, а потім встановила абсолютний рекорд – 2 300 км/ год.

Однак причина програшу французької рекордсменки була, напевне, не у ній самій. Вона була у техніці. Міражу, хоч і доволі швидкісному, було важкувато тягатись із ракетою з крилами, Lockheed F-104G Starfighter, на яку пересіла Жаклін Кокрен. І батл закінчився тріумфальною перемогою американки.

Але Жаклін Оріоль залишила свій яскравий слід у історії авіації та в історії Франції.

У своїй промові у день її смерті, президент Франції Жак Ширак сказав: «Ця велична жінка десятиліттями уособлювала для французів хоробрість та прагнення до прогресу, а її ім’я завжди буде асоціюватись із героїчною історією авіації».

Але найголовніше, вона займалась тим, що любила найбільше за все. І розповіді про свою любов вона присвятила книгу «I Live to Fly» («Я живу аби літати»).

Свою любов до польотів вона висловила такими словами: «Я відчуваю себе такою щасливою, коли лечу. Ймовірно, це відчуття сили, задоволення від оволодіння машиною, прекрасною, як чистокровний кінь. До цих головних радощів додається інше, складніше, почуття, відчуття виконаної місії.

Кожного разу, коли я ступаю ногою на льотне поле, я відчуваю хвилювання і знаю, що саме тут моє місце».

Попри таке насичене життя, вона двічі стала мамою, народивши чудових синів. У 69-річному віці вона знову одружилась зі своїм колишнім чоловіком і продовжила займатись авіацією, але вже як активіст.

Жаклін Оріоль стала співзасновницею Французької Національної Авіакосмічної Академії (Académie de l'air et de l'espace), яка існує і по сьогодні.

За свої заслуги вона стала членом Почесного Легіону Франції та була удостоєна Ордена Пошани, також отримувала місцеві нагороди у галузі науки і техніки. А на міжнародному рівні, у 1950-х, чотири рази ставала власницею трофея Хармона (Harmon Trophy) як найкраща льотчиця світу.

Народившись у часи Першої світової війни, вона встигла на кілька хвилин побачити початок ХХІ століття, епохи нових висот та швидкостей. До якої вона доклала свою тендітну руку.